Війна запитала: «Хто ти?»

Як писав Генріх Гейне: «Війна жахлива, та все ж вона відкриває духовну велич людини, яка кидає виклик своєму найстрашнішому ворогу — смерті». І справді, перед обличчям смерті людина лишається такою, якою вона є насправді. Усі маски й удавані ролі нівелюються, а на поверхню виходить — духовна велич чи вбогість.

Сьогодні війна безумовно торкається кожного українця. І кожному вона беззвучно ставить свої незручні запитання. Здебільшого ті, на які не було часу відповідати в мирному житті. Адже часто справді важливі речі губляться серед термінових буденних справ. І одне з найголовніших питань війни: «Хто ти?»

Хто ти як фахівець?

Коли почалося повномасштабне вторгнення, я, як і, напевно, більшість людей, на кілька днів випав із реальності. Потім стан шоку змінився станом розгубленості. Відчайдушно хотілося чимось допомагати для спільної перемоги, щось робити, але що? Молитися, перераховувати кошти, допомагати продуктами й речами першої необхідності?.. Ну, добре, а що далі?

Кілька днів я провів, тиняючись від одного волонтерського центру до іншого, шукаючи, чим можна бути корисним у цей час. На цьому етапі зрозумів свій перший урок: по-перше, у кризовий період дуже важко влитися в якусь нову команду — тебе не знають і до кінця не довіряють, що природно. По-друге, мало де потрібні «різноробочі» — найперше цінуються люди з певними вже прокачаними здібностями, колом зв’язків, актуальними ресурсами.

Я ж мав досвід волонтерства тільки в досить вузькому церковному середовищі. Тож дізнавшись про актуальні починання церкви в гуманітарній царині, приєднався до них. Тут був наступний урок. Почергувавши кілька днів на сортуванні продуктових вантажів, спостеріг дві речі: по-перше, людей для цієї роботи вистачає; по-друге, тут особливих вмінь не потрібно, і мене може замінити практично будь-хто.

Як не парадоксально, врешті-решт мої поневіряння привели мене назад до моєї професійної галузі — християнської журналістики. По-перше, тому, що після кількатижневої паузи знову запрацювала редакція, переорієнтувавшись на інформаційну підтримку нових місіонерських проектів, які виникли як відповідь на потреби переселенців та постраждалих від бойових дій. По-друге, зрозумів, що саме тут, де найбільше знаю та вмію, я і зможу бути найбільш продуктивним. Так, можливо, це не найнеобхідніша праця під час війни. Але тут від мене точно в рази більше користі.

«Хто ти?» — дуже важливе питання, яке ставить нам війна. Від відповіді на нього залежить, чи буду я метушитися, роблячи багато шуму з малим ефектом, чи швидко зорієнтуюся й візьму найбільш раціональний напрямок. Чи знемагатиму від почуття вини за те, що роблю недостатньо, чи зосереджуся на конкретному, хай навіть маленькому внескові з упевненістю, що він теж важливий. По суті це питання усвідомлення власного покликання. Людина, яка потурбувалася, щоб розібратися в собі в належний час власного дорослішання, у час кризи не буде дезорієнтованою, вона просто дещо пере форматує — і продовжуватиме ту справу, яку робила до цього. По суті, в часи кризи покликання — єдине, що має значення, воно визначає всі рішення, решта — дрібниці, які втрачають сенс.

Хто ти як громадянин?

Уранці 24 лютого мені зателефонував друг і запропонував їхати з ним за кордон. Я відмовився, такої думки мені не приходило зовсім. Для цього в мене не було ні жодних причин, ні підстав. Тут моя сім’я та друзі, як я можу їх лишити? У голові, яка розколювалася від болю, було нерозуміння: чому я взагалі маю кудись тікати зі свого дому? Можливо, це від шоку, але видобути якусь відповідь не вдавалося. У серці вирувала буря емоцій. Разом із сильною тривогою було якесь чітке відчуття безкомпромісності долі й вибору. Відчуття перебування на боці правди, за яку хоч і страшно, але варто боротися. Відчуття цінності свободи куди вищої, ніж цінність безпеки.

Я ніколи не засуджував тих, хто виїхав з України колись чи тепер. Вважаю, що кожен має суверенне право розпоряджатися власним життям. Не можу сказати, що сам не поїхав би в мирний час, якби трапилася нагода. Але й зрозуміти людей, які постійно нарікали на владу, але самі не робили нічого, щоб якось змінити ситуацію, для мене неможливо. Тим більше тих, які називали себе аполітичними. Адже це, з одного боку, ілюзія, неможливо бути аполітичним, навіть відсутність вчинку — теж вчинок. З іншого боку — це звичайна безвідповідальність, не бути в курсі політичних подій — те ж саме, що не цікавитися життям своєї сім’ї. Це дозвіл іншим робити вибір за тебе.

Розумію, непросто бути готовим на самопожертву, коли живеш у країні, яка ніяк не може вилікуватися від бюрократії, корупції, політичної незрілості… Але ж винні в цьому в тому числі ми самі, коли піддаємося правилам брудної гри замість того, щоб їм протистояти хоча б на своєму рівні. Тим більше, що останнім часом в Україні розкрилися стільки чудових людей, із яких хочеться брати приклад, які започаткували нереальні проекти, довели, що можливо чесним шляхом досягати успіху, переламувати систему. Я вже не кажу про чудеса, які роблять волонтери під час війни. Тож тепер немає виправдання тим, хто каже, що всі зусилля марні й нічого тут не вдієш.

На цьому фоні війна змусила глибше замислитися над власною ідентифікацією в багатьох питаннях. Чи можу я назвати себе патріотом? Який внесок я зробив і готовий зробити в майбутньому в спільну боротьбу? Так, я люблю свою країну, її людей, культуру. Стараюся чесно працювати, не давати хабарів, ходити на вибори, брати участь у суспільному житті, волонтерити… Хоча не завжди це вдавалося з однаковим успіхом. Але чи готовий я померти, захищаючи Україну?

І ось тут я отримав один із найболючіших для себе уроків війни: недостатньо просто мати хороші принципи, навіть висловлювати їх — якщо ти не готуєшся їх відстоювати, це великою мірою порожні слова. У перші дні повномасштабної війни я кинувся проходити курси тактичної медицини, користування зброєю — і зрозумів, що цього потрібно було навчитися давним-давно. Я не використав для цього мирного часу, і тепер — морально й фізично неготовий до війни, особливо якщо доведеться побувати на полі бою…

Хто ти як християнин?

Криза, ніби збільшувальне скло, показує плюси й мінуси будь-якої будови. Церкви, які завжди були налаштовані на зміни, швидко переорієнтували формат служіння відповідно до нових викликів і сяяли, як місто на вершині гори. Туди бігли люди під час обстрілів, там годували, зігрівали, допомагали з евакуацією й житлом. Закриті общини стали виглядати ще більш моторошно. Одні з них зачиняли двері храмів і припиняли будь-яку активність, інші щось робили, але вимушено, неприродно, часто ранячи тих, кого мали б підтримати. Тож для багатьох людей війна поставила питання: чи можеш ти далі залишатися в цій общині?

Як і сказано в Писанні, діло кожного перевіряється вогнем. Справжньою цінністю в обставинах, які щомиті загрожують смертю, стала особиста віра, духовна зрілість, реальність стосунків із Богом. Завдяки цьому люди проходили, здавалося б, непосильний шлях страждань і скорботи. Відкривали в собі здатність до самопожертви. Усі традиції миттєво відійшли далеко на задній план. Усі, хто був лише формальним прихожанином, розгубилися, піддалися паніці, втратили орієнтири… А декотрі спокусилися словами Христа й навіть зрадили істину за 30 срібняків. Війна чітко оголила неправдивих пророків. Не склали екзамену багато служителів. Хтось показав себе як справжній пастор, що до кінця залишається з отарою. Хтось — як наймит, який бачить вовка й втікає.

Те, на що якось можна було заплющувати очі в спокійні часи, особливо щодо теології, під час війни яскраво вирізняється своєю дикістю. Викривлена Євангелія незрілих християн займає покірну позицію, примушує жертву любити своїх убивць, вишукує гріхи й причини, за які Бог нібито її карає, закликає до покори злу, використовує момент кризи, щоб змусити беззахисну людину каятися й молитися. Особливо потворних рис набувають небіблійні прояви пацифізму — коли церква засуджує тих, хто бере в руки зброю для захисту своєї землі, відмовляється за них молитися. Не тільки сама боягузливо ховається за спини так званих «грішників», а ще й безсовісно знецінює їхній подвиг.

Справжнє євангельське Слово в темний період іноді сприймається не як щось належне, а як щось виняткове. Адже нерідко ті, хто наважується його проголошувати, дуже ризикують. Коли серед засилля обману речі називаються своїми іменами. Коли Бог відкривається як Милосердя і Справедливість. Коли послання Христа реалізується в щоденному служінні — обіймах, сльозах, матеріальній і духовній підтримці, найчастіше без слів. Власне, у часи випробувань багатьма усвідомлюється значення справжньої, а не фейкової богословської освіти, якою могли погорджувати під час добробуту.

Найбільш вражаючим уроком для мене стало усвідомлення, наскільки ілюзорним і порожнім узагалі може виявитися християнство цілих конфесій, високих предстоятелів, тисяч людей. Наскільки непотрібним може стати для них Христос та ключові християнські цінності — правда й свобода. Наскільки скрученим у баранячий ріг може бути християнське сумління. Коли люди дозволяють собою маніпулювати в інтересах владних осіб, вибирають вірити брехні, служити пекельним ідолам, схвалювати відверте зло. І при цьому продовжують себе називати учнями Христа. Російська церква, за винятком буквально одиниць, послідовно проходить усі щаблі відступництва, страшно навіть уявити, на що вона може перетворитися, якщо не зупиниться й не навернеться.

Хто ти як людина?

Екстремальні обставини показують нам, що ми за люди. Тоді виявляються всі справжні принципи, цінності та внутрішні мотиви. Це той випадок, коли запитання «хто ти?» найчастіше звучить постфактум, як риторичний зворот або навіть свого роду вирок. Адже нерідко рішення доводиться приймати настільки швидко, що спрацьовує не «правильна» версія мене, а справжня.

Напевно, наша нація давно не проходила настільки масового тесту на людяність. І, здається, саме реакція на кризові періоди є нашим сильним боком. Вражає, наскільки згуртованими виявилися українці перед спільним ворогом — незалежно від мови спілкування, релігійної приналежності, соціального статусу… Надихає стійкість, сміливість, жертовність, креативність, неймовірний гумор перед лицем небезпеки. Вражають військові, волонтери, країни, які підставили плече. І, на противагу, вражають росіяни, які мовчать або виправдовують беззаконня своєї влади. Деякі з тих, кого раніше поважав за їхній талант чи позицію.

Тож у цих обставинах кожен із нас робить рішення — зберегти людську подобу чи піддатися тілесним слабкостям. Піклуватися про інших чи чекати уваги лише до себе? Поступитися чергою слабшому чи йти по головах, щоб отримати першим? Зробити знижку, здаючи в оренду житло для біженців, чи скористатися ситуацією, щоб нажитися? Віддячити за гостинність чи прийняти все як належне? Підтримати ближнього в його потребах чи обмежитись власним добробутом. Щодня перевіряється наша чесність, емпатія.

Війна запитує: «Хто ти, на чиєму ти боці?» Ти вибрав сторону чи намагаєшся всидіти на двох стільцях? Ти той, хто щирий із власним сумлінням, чи той, хто шукає хитромудрі слова, аби тільки не висловитися прямо? Ти заступаєшся за добро й засуджуєш зло чи для тебе «не все так однозначно»? Ти той, хто називає війну війною, убивство вбивством, несправедливість несправедливістю чи той, хто придумує будь-які виправдання для беззаконня. Ти той, хто не може мовчати, коли вбивають невинних, чи той хто воліє не бачити й не чути? Той, хто намагається зробити хоч щось, щоб не торжествувало насильство, чи той, хто шукає будь-який привід, аби лишитися осторонь?

Я завжди вважав себе боягузом. І щодо фізичного болю, і щодо ризикованих рішень. Але ця криза більш яскраво показала мені ще один мій страх — страх втратити самоповагу. Парадоксально, але цей страх у моєму випадку часто переважає всі інші. Може, саме тому мені завжди важко було промовчати, пройти повз, коли бачив несправедливість, незважаючи на наслідки. І, напевно, це єдиний страх, якого я б не хотів ніколи позбуватися. Бо він не дає скотитися до того, щоб переживати тільки за власну шкуру.

Мені не довелося пережити тих жахіть, які побачили багато моїх співвітчизників, тож, напевно, мої екзамени ще попереду. Дуже хочеться лишитися людиною, незважаючи на всі слабкості й негативні риси, яких у мені велика кількість. Вірю, тільки з Богом можна перемогти себе, змінити себе, знайти себе. Чого й усім бажаю.

* * *

Сьогодні я знову й знову ставлю собі запитання: «Хто ти?» Якщо в мирний час ще можна якось ігнорувати власне покликання чи займатися чимось близьким до нього, грати роль зразкового християнина, імітувати громадську діяльність, вдавати порядну людину, то війна покаже, як є насправді. І тільки щиро давши собі відповіді на ці питання, можна скоригувати перекоси на шляху до внутрішньої твердості, однорідності, до усвідомлення, що й чому потрібно саме зараз робити, до звільнення від мук моральних та теологічних дилем.

Дмитро ДОВБУШ

Благовісник,1-2,2022